Щоб воювати проти Росії ,з Бельгіі приїхала українка з інвалідністю

33-річна Анна Тату народилась з однією ногою, але це не заважає їй сміливо захищати свою другу батьківщину від загарбників поруч із українськими чоловіками

Війна в Україні для Анни Тату стала боротьбою за її другу батьківщину та способом повернути собі ідентичність. 33-річна українка з Бельгії знайшла покликання, про яке давно мріяла. Про це йдеться у спецрепортажі Emerging Europe, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Анна, яка народилась без правої ноги, вирушила на фронт російсько-української війни завдяки своїй стійкості після подолання особистих перешкод.

Для неї ця війна більше, ніж битва; це подорож у спадщину, шанс з’єднатися із землями своїх предків та вшанувати їхню пам’ять. Але через несподіваний поворот долі, Анна також знайшла любов на передовій.

Її історія почалася далеко від України. Вона народилась у Польщі, але батьки покинули її у лікарні через інвалідність. Згодом її удочерила бельгійська родина у Льєжі. Ще дитиною вона мріяла стати військовою, аби долати будь-які перешкоди.

«Коли мені було близько шести років, я спала на підлозі поряд зі своїм ліжком. Мої батьки знаходили мене там щоранку, коли я віджималась і присідала. Я тренувалася навіть тоді», – розповідає Анна.

Вшанування спадщини

Коли розпочалася війна в Україні, Тату відчула сильне бажання поїхати туди та допомогти. Спочатку вона приєдналася до гуманітарних конвоїв, які перевозили вантажі з Бельгії до України, а також допомагала евакуювати сім’ї, які проїжджали до кордону з Польщею.

Проте невдовзі Анна відчула покликання зробити більше. Вона продовжила свою волонтерську еволюцію, перевозячи гуманітарні вантажі в охоплені війною села на фронті, наближаючись до найсерйозніших небезпек.

Вона описує свій досвід у Нью-Йорку на Донецькому фронті як найстрашніший.

«Щохвилини до цього району летіли бомби та снаряди. Ми знаходилися за 400 метрів від росіян і не знали, чи виберемося звідти живими з мирними жителями, яких ми підбирали», — згадує Тату.

Її зв’язок з Україною не лише професійний. У 26 років Анна дізналася, що її дідусь родом із Запоріжжя і тоді ця місія стала пов’язана із сім’єю та повагою до своєї спадщини.

«Я дізналася, що є українкою. Коли приїхала сюди, то мені захотілося поцілувати рідну землю. Щоразу, коли я перетинаю кордон, то плачу. Я знаю, що маю залишитися тут. Це батьківщина мого діда, за яку воював мій прадід. Я відчуваю, що мені судилося бути тут», – зізнається Анна.

Одна із українок

Співчуття Тату до України змінило всі аспекти її життя. Тепер вона здійснює свою подорож із українським солдатом, якого зустріла у нічному потязі до Миколаєва. Вони підтримують свої стосунки, постійно листуються між собою і спілкуються через відеозв’язок, надихаючи один одного.

Зараз Анна навчається на оператора безпілотника і входить до складу 505-го батальйону 37-ї бригади Збройних сил України, де є єдиною іноземкою та однією з небагатьох жінок у цьому підрозділі.

Чоловіки поважають силу та самовідданість Анни, вважаючи її символом стійкості.

«Солдати називають мене козачкою. Хоча в мене одна нога, я знала, що повинна поїхати в Україну і допомогти. Кожен повинен робити те, що може. Я можу померти будь-де, але зараз перебуваю в Україні, де і повинна бути», – запевняє Анна.

Інформує foreignukraines.com